риси, схвильовані посмішкою, колихались; корал ї; розумних вуст оживлявся, стискався й розгортався ї якийсь вилиск волосся кидав темні тони на свіжі скроні; при кожній зміні обличчя їй ніби говорило, кожен відтінок краси давав нову радість моїм очам, одкривав невідому грацію в моєму серці. Я хотів прочитати почуття, надію в усіх цих фазах місяця. Ці німі промови, як луна, проступали од душі до душі і обдаровували мене скороминущими радощами, що залишали глибоке вражіння. Її голос збуджував маріння, яке я насилу стримував. Як якийсь лотарінгський принц, не знаю саме який, я не почув би жарини на своїй долоні, коли вона голубила моє волосся своїми лоскотливими пальцями. Це вже не радість, не бажання, а дар, фатальність! Часто, вернувшись до себе в кімнату, я неясно бачив Федору в її салоні і тьмяно приймав участь в її житті; коли вона занедужувала, то і я хворів і говорив їй на другий день:
— Ви були хворі?
Скільки разів вона, викликана силою мого екстазу, з'являлась мені мовчазної ночі! То несподівано, як бризки сонячного проміння, вона била по моєму перу й лякала науку і вчення, яке тікало геть з розпачу; то приневолювала мене милуватись нею, ставши в привабливу позу, в якій я недавно бачив її, то я сам ішов назустріч їй у світ привидів, вітав, як надію, просив заговорити до мене, щоб почути її сріблястий голос… Потім я прокидався в сльозах. Раз, пообіцявши піти зо мною на виставу, вона раптом вередливо одмовилась вийти з дому і попросила кинути її одну. В розпачі через суперечність, що коштувала мені цілого дня роботи і, крім того, останнього екю, я пішов туди, де мусить бути вона, бажаючи побачити ту п'єсу, яку й вона
123
