цього непомітного питва не піддається аналізі художника.
Справжня жага виказується криками, таємничими зідханнями, що обридають холодній людині. Для того щоб разом кричати з ловеласом, коли читаєш Кларіссу Гарлов, треба кохати щиро. Кохання це наївний струмок: він тече з джерела, оточеного травою, квітами, гравієм, він стає річкою, потім рікою, змінює краєвид з кожною хвилею й тече до безмежного океану, де для недосконалого розуму тільки одноманітність, а для великих душ вічне споглядання. Ну, як же хто насмілиться описувати ті хвильові відтінки почуття, ті дрібниці, що мають таку ціну, ті слова, звук яких виснажує скарби мови, ті погляди, що плодотворніші, ніж найбагатші поеми? В кожній з таємничих сцен, якими ми непомітно закохуємось у жінку, відкривається прірва, що може поглинути всю людську поезію. Ну, як же ми вимовимо словами ці яскраві й таємничі тремтіння душі, коли нам бракує висловів, щоб описати бачені тайни краси? Яка чарівність! Скільки разів мене охоплював невимовний екстаз, і я тільки мовчки споглядав, щасливий… — чим? — я не знаю. Підчас тих моментів, коли на її обличчя падало сяйво світла, в ньому відбувалось ще якесь инше явище, що примушувало його сяяти. Маленький пушок золотив тонку й ніжну шкуру, так ніжно обмальовував її обриси, як далекі лінії обрію, що губляться десь на сонці. Здавалось, що день пестить її, прилучаючись до неї, що від її променистого обличчя виходить світло яскравіше, ніж сонячне; потім тінь проходить по цьому сумирному обличчі, кидає на нього якусь барву, — це різноманітнить вираз і міняє відтінки. Часто на її мармуровому обличчі немов красувалась думка, очі їй немов червоніли, повіки тремтіли,
122
