Поки салони наповнювались, я пішов до опочивальні і вивчив там усе до дрібниць; я побачив, що жалюзі й віконниці зачинені. Початок був щасливий. Тому що покоївка могла ввійти, щоб спустити суконні занавіски на вікнах, я їх розвязав; я, хоч це було й небезпечно, наважився також хазяйнувати; я, байдуже зваживши небезпеку, пішов на неї в такім становищі. Біля півночи я сховався в амбразурі вікна. Щоб не видно було ніг, я попробував злізти на цоколь лутки, обіперся спиною об стіну і вчепився за віконну защіпку. Вивчивши закони рівноваги, точку опори, вимірявши відстань до занавісок, я, нарешті, звик до цієї позиції так, що не боявся, що мене знайдуть, коли не доведеться чхнути чи кашлянути. Щоб дурно не стомлюватись, я поки-що стояв у кімнаті, чекаючи критичного моменту, коли мені доведеться повиснути, як павуку на павутинці. Білий муар і серпанок падали переді мною великими зборами, вони були, як труби органу; складаним ножем я прорізав дірки, щоб усе бачити крізь ці своєрідні бойниці. Невиразно чувся шум салонів, сміх тих, що балакали, звуки їхніх голосів. Неясне гудіння, глуха метушня поволі затихали. Кілька чоловік зайшли за капелюшами, що лежали коло мене на комоді графині. Коли вони торкалися занавісок, я тремтів, думаючи про неуважність, про всякі випадки такого шукання людей, що квапляться поїхати й нишпорять скрізь. Доля посміхалась мені, — нещастя не трапилось. Останній капелюш узяв старий дідок, закоханий у Федору; думавши, що нікого більш нема, він глянув на ліжко і якось енергійно скрикнувши, тяжко зідхнув. Графиня, що зоставила тепер у себе, в суміжному будуарі, тільки п'ять чи шість добрих знайомих, запросила їх до чаю. Брехні, яким теперішнє суспільство ще йме віри, домішувались до епіграм,
156
