коричневої рідини; нарешті, кілька разів важко зідхнувши, скрикнула:
— Боже мій!
Вигук, а особливо тон, яким це було сказано, розбили мені серце. Непомітно вона стала непорушна. Я злякався. Але невдовзі я почув рівне й здорове дихання сонної людини. Я розсунув шелестливий шовк занавісок, кинув своє пристановище і, дивлячись на графиню з невиразним почуттям, став біля бильців ліжка. Тепер вона була чарівна. Вона поклала під голову руку, як дитина; спокійне й вродливе обличчя, обведене мереживом, мліло в млоснім почутті, що запалило мене. Поклавшись надто на свою силу, я не збагнув усіх мук: бути так близько й так далеко од неї! Мені довелось терпіти ті страждання, на які я сам себе засудив. „Боже мій!“ — це той уривок невідомої думки, яким я мусив вдоволитись; він нічого не з'ясував і тільки раптом змінив всі мої думки про Федору. Це слово незначне, — а може й глибоке, беззмістовне, а може й справді щире, — можна було тлумачити, як вислів щастя й страждання, як вираз тілесного болю й горя. Чи це прокльон, чи молитва, чи спогад, чи майбутнє, чи жаль, чи страх? В цім слові було ціле життя, життя злиднів або багатства; в нім навіть міг бути й злочин. Загадка, схована в прекрасному жіночому образі, воскресала знову. Федору можна було розбирати стількома способами, що вона стала зовсім незрозуміла. Це примхливе дихання, що злітало з вуст, то кволе, то поривчасте, то легке, то важке, було, немов мова, якою я звязував всілякі думки й почуття. Я мріяв разом з нею, я намагався взнати її таємниці, проникаючи в її сон, я вагався між тисячами всяких вирішень. Споглядаючи прекрасне, спокійне і чисте обличчя, я не міг сказати,
162
