сами того не знаючи, живуть, як Діоген, мало їдять і зводять життя до найпростішого: ці злидні, може, щасливіші, ніж багатство, вони, принаймні, безтурботні, вони беруть життя там, де могутні люди не хочуть більше знаходити його. Потім є злидні розкошів, злидні на еспанський лад: вони ховаються під титулом, вони горді, прикрашені пір'ям, ці злидні в білому жилеті, в жовтих рукавичках, вони мають карети й втрачають цілі маєтки, не маючи й сантиму. Перше — злидні народу, друге — злидні шахраїв, королів й талановитих людей. Я ні народ, ні король, ні шахрай; коли в мене нема таланту, тоді я вийняток. Моє ім'я наказує мені скоріш померти, ніж просити милостини. Заспокойтесь, пані, сьогодні я багатий; я володію на землі всім, що мені треба, — сказав я їй, бачучи, що її обличчя стає таким холодним, як буває, коли до нас несподіванно приходять про щось прохати жінка з порядного товариства. — Чи пам'ятаєте той день, коли ви захотіли піти до театру Жімназ без мене, думаючи, що мене там не буде?
Вона хитнула головою.
— Я витратив останнє екю, щоб вас побачити… Чи пригадаєте ви прогулянку до Ботанічного парку? Ваша карета коштувала всіх моїх грошей.
Я оповів їй свої жертви, я намалював їй своє життя не так, як оповідаю тепер, не п'яний з вина, а шляхетно п'яний серцем. Мені жага виходила з вінців — в палких словах, у висловах почуття, — це я все забув потім. Цього не можна відновити ні мистецтвом, ні пам'яттю. Це було не байдуже оповідання про зневажене кохання; кохання силою й красою надії навіювало мені такі слова, що відбивали ціле життя; вони лунали зойками злученої душі. Мій голос був як остання молитва того, що вмирає на бойовищі.
166
