— Я доведу вам инше, коли треба буде. Хіба ваш чудесний спів ще таємниця? Заспокойтесь, я не хочу розгадувати її.
Ми біля години сиділи в дружній розмові. Якщо я й узяв тон поводження, жести людини, якій Федора ні в чому не одмовить, то, проте, я зберіг усю повагу закоханого. Отак, жартуючи, вона милостиво дозволила мені поцілувати їй руку; вона легким рухом зняла рукавичку, і тоді я так солодко поринув в ті мрії, в які, хотілось вірити, душа моя розтала й розлилася у цьому поцілункові. Федора дозволила себе пестити й ласкати неймовірно поблажливо. Але не обвинувачувай мене в простоті — коли б я хоч трохи далі переступив за братерську ласку, то я почув би кігті кішки. Ми мовчали хвилин з десять. Я, огортаючи її чарами, які вона удавано виявляла, захоплювався нею. В цей момент вона була моя, тільки моя!.. Я володів цим чарівним створінням так, як було дозволено інтуїтовно: я огортав її своїм бажанням, тримав її, стискав; моя думка єдналася з нею. Я переміг тоді графиню силою магічних чар. Потім я завжди жалів, що не покорив собі цілком цю жінку; та тоді я не хотів її тіла, я прагнув душі, життя, ідеального, повного щастя, прекрасних мрій, яким ми так недовго віримо.
— Пані, — нарешті сказав я, почуваючи, що надійшла остання хвилина мого сп'яніння, — послухайте мене. Я кохаю вас, це ви знаєте; я казав вам тисячу разів, ви повинні б зрозуміти мене. Я не хотів заслужити вашого кохання ні витворністю фата, ні улесливістю, ні настирливістю дурня. Мене не зрозуміли. Скільки лиха я переніс через вас, хоч ви й невинуваті тут! Але через кілька хвилин ви мене розсудите. Є два роди злиднів. Одні одверто ходять по вулиці в мотлохові,
165
