— Я не жартую, — відказав маркіз, подаючи йому шагреньову шкуру.
Барон Жафе торкнувся шкури язиком, таким тямущим на солях, кислотах, лугах, газах, і сказав, кілька разів попробувавши.
— Ніякого смаку. Стривай, ми дамо йому покуштувати хлористої кислоти.
Коли зробили реакцію й цього елементу, що так швидко розкладає животинні тканини, та шкура ніяк не змінилася.
— Це не шагрень! — скрикнув хемик. — Ми візьмемось за цього таємничого незнайомця, як за мінерал, і луснемо його по носові, поклавши в огнестійкий тигель, де якраз лежить червоний поташ.
Жафе вийшов і незабаром вернувся.
— Пане, — сказав він Рафаелеві, — дозвольте взяти мені шматок цієї чудної речовини, вона така незвичайна…
— Шматок?! — скрикнув Рафаель. — Навіть ні волосинки! Проте попробуйте, — додав він насмішкувато і сумно.
Учений зламав бритву, бажаючи надрізати шкуру; він попробував розірвати її сильним розрядом електрики, потім підвів її під вплив вольтового стовпа; нарешті, всі громи науки потерпіли катастрофу над цим грізним талісманом.
Була сьома година вечора. Планшетт, Жафе й Рафаель, не помічаючи, як минає час, чекали наслідків останньої спроби. Шагрень вийшов переможцем із жахливої сутички, що сталась через велику кількість хлористого азоту.
— Я загинув! — скрикнув Рафаель. — Тут сила божа! Я помру!
