Він покинув здивованих учених.
— Обережно поставімось до цієї пригоди й не будьмо про неї оповідати в Академії, а то наші колеги глузуватимуть з нас, — сказав Планшетт хемикові після довгої павзи, підчас якої вони поглядали один на одного, не сміючи висловити своїх думок.
Обидва вчені були, як християни, що встають із своїх могил, не найшовши бога на небі. Наука? — Безсильна. Кислоти? — Чиста вода. Червоний поташ? — Зневажено. Вольтів стовп і блискавка? — Дві забавки!
— Гідравлічний прес розлетівся, як розмочена скибка хліба, — додав Планшетт.
— Я вірю в диявола, — сказав барон Жафе після хвилинної мовчанки.
— А я в бога, — відповів Планшетт.
Обидва були в своїх ролях. Для механика всесвіт — машина, що вимагає робітника; для хемії, цієї диявольської науки, що все розкладає, всесвіт — газ, обдарований рухом.
— Ми не можемо заперечувати факта, — продовжував хемик.
— Проте, щоб нас утішити, пани доктринери створили цю туманну аксіому: безглуздо, як факт.
— Твоя аксіома, — відповів хемик, — звичайна нісенітниця, так мені здається.
Вони почали реготати і пообідали, як люди, що не бачили в чуді нічого, крім нового явища.
Повернувшись додому, Валентен почув холодну злість; він не вірив більше ні в що; його думки плутались у мозкові; вони миготіли й хитались, як у людини перед неможливим фактом. Він охоче повірив би в якусь хибу машини Шпіхгальтера; безсилля науки й вогню не здивувало його; але гнучкість шкури, коли
