мене, мій Рафаелю. Як ти спиш, то в тебе подих не вільний: щось лунає в грудях, і це мене лякає. Підчас сна ти трохи сухо покашлюєш, зовсім так, як мій батько, що вмирає із сухот. Я взнала в шумі твоїх легень чудні прикмети цієї хвороби. Потім тебе трясла лихоманка, твоя рука була гаряча й вогка… Любий! Ти молодий, — додала вона, здригнувши, — ти міг би ще вилікуватись, коли б на лихо… Але ні! — скрикнула вона радісно. — В цім нема лиха: лікарі кажуть, що вона пошесна.
Вона обійняла обома руками Рафаеля, напилась його дихання тим поцілунком, в яких чується вся душа.
— Я не хочу жити старою, — сказала вона. — Помремо обоє молодими й полинемо на небо із жменями квітів.
— Коли ми зовсім здорові, ці плани завжди бувають, — відповів Рафаель, запустивши своїх пальці в волосся Поліни.
Але тут він так страшно закашляв тим важким і лунким кашлем, що йде немов з могили, що од нього блідне чоло хворих, що кидає їх, облитих потом, виснажених нервами, в лихоманку, що стомить спинний мозок і висушить жили. Блідий і приголомшений, Рафаель влігся, виснажившись, як людина, що втратила силу в останнім напруженні. Бліда й мовчазна, Поліна дивилась на нього непорушними очима, що поширшали із страху, і лежала, не ворушившись.
— Не будемо більше безумствувати, мій ангеле! — сказала вона, намагаючись сховати од Рафаеля ті передчуття, що її хвилювали.
Вона затулила обличчя руками, бо побачила огидливий кістяк смерти. Обличчя Рафаелеві стало сірувато-бліде й западисте, як череп, виритий з глибокої
