не одержало його. Коштовна ваза з античного порфіру, що її круговий барельєф малював найпотворнішу, найрозпуснішу з усіх римських пріяп утіху якоїсь Коріни, ледве викликала у нього посмішку. Він задушувався під уламками п'яти десятків зниклих віків, він був хворий від усіх людських думок, вбитий розкошами й мистецтвом, пригнічений усіма цими воскреслими формами, які викликали його на бій, як чудища, породжені під ногами якогось лютого генія.
Хіба душа, подібна своїми примхами до сучасної хемії, що все створене зводить до газу, не виробляє жахливої отрути, хутко зосереджуючи свої насолоди, сили чи думки? Хіба чимало людей гине від раптового впливу якоїсь моральної кислоти, що відразу розливається у внутрішній істоті?
— Що в цім ящику? — спитав він, підійшовши до великого кабінету, останніх решток слави, людських зусиль, примх, багатств, між якими він показав пальцем на велику чотирикутню скриньку червоного дерева, підвішену на цвяху срібним ланцюжком.
— Ах, пане, ключ од неї у господаря, — сказав товстий прикажчик з таємничим виглядом. — Якщо ви бажаєте бачити цей портрет, я охоче наважусь повідомити хазяїна?
— Ви наважитесь? — сказав молодик. — Хіба ваш хазяїн якийсь принц, чи що?
— Та хто зна, — відповів прикажчик.
Вони деякий час дивились один на одного, однаково здивовані і той, і другий. Зрозумівши мовчанку незнайомого, як бажання, прикажчик залишив його одного в кабінеті.
Чи пускались ви коли-небудь у безмірність простору і часу, читаючи геологічні твори Кюв'є? Чи кружляли
24
