— Я полізу перший… — несміло вирвалось у мене.
— Ну, це чорта з два!
— Ти мене хочеш покинути…
— Іди к чорту! Сиди!
І став спускати ноги з покрівлі. Безумовно, він хотів, щоб піймали мене, а не його. Він наробить гамору, а мене піймають.
Він зник. Я вп'явся руками в ринву і зазирнув униз. На землі, під стіною, горіли далеко один від одного лихтарі, роблячи круг себе невеликі жовті круги. Але ні Васюка, ні вартового не видно було. Тільки ринва, до якої прив'язана була шворка, важко скрипіла й хиталась під незримою вагою.
Потім зразу затихла. Очевидячки він був уже на землі. Я, хапливо й трусячись увесь, схопився руками за ринву й перекинув ноги вниз. Налапав шворку, замотав ногами в повітрі і став спускатись. Шворка терла руки, тіло тягнуло донизу й таке було важке, що я аж здивувався тоді. Спершу я думав про вартового, як би не спуститись йому на голову, думав, щоб не робити гомону, але дедалі всякі думки пропадали й було тільки одне жахливе бажання — не зірватись. Я вже не перебирав руками, а просто сунувся весь, повісившись на витягнутих руках. Долоні горіли, ноги безпомічно висіли, по тілі проходили хвилі холодного жаху. Дедалі, то все більш і більш почував я, що сунусь швидше й швидше, що ось-ось руки мої не видержать і я гепнусь униз.
Трапився вузол. Пам'ятаю, одна рука моя сприснула, потім друга, замерло серце і… я почув, що шворки не стало в долонях. Потім шум в ухах і страшенний біль у нозі від чогось твердого. Я лежав на землі. Спробував підвестись. Не можу — права рука й нога за кожним рухом так болять, що краще десять років тюрми, ніж хвилина такого болю.
Я ліг. Очевидно ніхто не чув мого падіння. Так
