само вітер часами сердито пробігав понад стіною, так само хмура тиша панувала над темрявою.
Долоні боляче горіли, Холодна й мокра земля липла крізь промоклу одежу до тіла.
Але тупе байдужжя обхоплювало мене. Справа моя (це ясно!) погибла. Мене зараз знайдуть, заберуть і каюк. Васюк, певно, далеко вже. Ну, і бог з ним. Покинув — і бог з ним.
Я навіть на хвилину не подумав, що, може, він десь поблизу тут жде мене й зараз вернеться за мною. Чого ради? Що могло вернути його? Страх? Але тепер йому боятись мене нічого. Коли я й нароблю крику, то тільки ж мене одного й заберуть. Обов'язок товариша? Е, він силуваних обов'язків ніколи не визнавав — модерність. Чуття — один обов'язок його… А що могло бути більше його чуття — ненависти до мене? З ненависти він навіть навмисне кинув би мене тут. Навмисне. Ну, і бог з ним. Хай кида. Я зла йому не бажав. Я собі лежав під стіною розбитий, жалкий, покинутий, ну, хай. Зараз заберуть… Тільки б не били.
І раптом я почув якесь шарудіння у темряві, ніби хтось повз. Я напружено настороживсь.
Щось тихо покликало мене. Я хутко повернувсь у той бік і несподівано застогнав від страшенного болю.
— Що з тобою? Чого ж лежиш? — близько коло мене зачувся сердитий шепіт Васюка.
Це був він! Ніхто, як він!
Я навіть біль забув свій з чудного радісного дивування. І, пам'ятаю, мені дуже захотілось притягнути його до себе й зазирнути йому в лице — яке воно.
— Я впав… Ногу зламав…
— Я так і знав… Ідіот проклятий! Хапайсь рукою за шию мені, я понесу. Ну? Швидше ж!
