нявся невпинною радістю. Що-ж торкаєтьсял Паспарту, то не важко домислитись, в якому гніві був він в ці тяжкі дні. Він і не ховався з цим гнівом. До цього часу все йшло так гарно. Море й земля, здавалось, служили його панові. Пароплави й залізниці слухались його. Вітер з'єднався наче з парою, щоб годити йому.
Та невже-ж прийшла тяжка година невдічі?...
І Паспарту, немовби сам мусів втратити двадцять тисяч фунтів стерлінгів, не жив через оту негоду. Вона з своїми шквалами дратувала його без міри. Як Ксеркс, він охоче покатував би неслухняне море. Бідолаха! Фікс таївся від нього зі своїм задоволенням і добре робив. Бо коли б Паспарту побачив ту потайну радість, погано прийшлось би Фіксові. Увесь час тої негоди Паспарту пробув на містку. Він не міг зоставатись внизу. Спритний як малпа, він дряпався по щоглах, дивуючи весь екіпаж та помогаючи скрізь і всюди. Разів з сотку він звертався з питаннями до капитана, офіцерів та матросів, які проти волі сміялись з його щирого заклопотання. Паспарту неодмінно захтілось знати, коли скінчиться негода. Його відправляли до барометру, котрий вперти на хотів йти вгору. Паспарту трусив, лаяв барометр, та ні в чому не винуватий струмент не слухався ні струшування, ні лайки, ні погрози.
Нарешті буря вщухла й 4-го жовтня море заспокоїлось. Вітер змінився, потяг з півдня й став сприяючим пароплавові.
Паспарту вияснився разом з годиною. Поставили марселі та ліселі й „Рангун“ пішов швидкою ходою.
Але згаяного часу не могли надолужити. Мусіли з цим погодитись і побачили землю лишень 6-го о пятій годині ранку. По маршрутові містера Фогга він мусів прибути до Гон-Конгу
