— Покладіться на мене, ваша мосць, — одповів Джон Бунсбі. — Ми несемо всі вітрила, які тільки можливо, брамселі й бом-брамселі зайві — вони лише нададуть ваги судну й затримають його ходу.
— Це ваша спеціальність, а не моя й я покладаюсь на вас.
Філеас Фогг тримався просто, розставивши ноги, як справжній моряк, і дивився спокійно, як звичайно, на вкрите дрібними хвильками море. Містріс Ауда, що сиділа на кермі, схвильовано дивилась на океан, який темніщав, бо вже починало смеркатись. По цьому безкрайому морю вона відважилась їхати на такім малім судні. Над головою в неї здіймались білі вітрила, що несли її вперед, неначе на крилах велетенської птиці. Вітер підіймав шкуну на хвилі й вона неслась, немов летіла в повітрі.
Насунулась ніч. Місяць в першій квадрі ледве світив і мав скоро сховатись за обрієм. Зі сходу надходили хмари, які вже встигли закрити частину неба, лоцман засвітив гаслові вогні. В цих морях, де так часто поблизу від берега ходять кораблі, така обережність необхідна. Зустрічі кораблів тут не в дивовижу, а при тій прудкості, з якою пливла шкуна, найменша сутичка могла привести до загибелі. Фікс, замислившись, сидів на носі.
Він тримався осторонь, знаючи мовчазну вдачу Фогга. До того ж йому неприємно було розмовляти з цим чоловіком, з послуг якого він тепер користувався. Він думав також про майбутнє. Йому здавалось, що Філеас Фогг ні в якім разі не залишиться в Йокагамі, а відразу таки сяде на пароплав, що йде до Сан-Франціско, щоб швидче добратись до Америки.
