Ці сто миль треба було пройти за один день. Сьогодні-ж увечері містер Фогг мусів бути в Шанхаї, щоб но опізнитись на пароплав, який вирушив в Йокагаму. Коли-б не та буря, що примусила їх втратити кілька годин, він був-би всього за тридцять миль од порту.
Вітер стихав, а враз з ним втихомирювалось і море. Шкуна вкрилась вітрилами. Поставлено було брамселі, штагові вітрила, контр-фок, брамселі — одно слово все, що можливо було. Море пінилось під фор-штевнем. О полудні „Танкадера“ була не більш, як за сорок п'ять миль од Шанхаю. В її розпорядженню залишалось ще шість годин, щоб прийти вчасно.
На облавку почувалось страшенне напруження. Хтіли прийти вчасно, щоб там не було. У всіх, крім Філеаса Фогга, розуміється, серце билось з нетерплячки. Потрібно було, щоби шкуна йшла з прудкістю девяти миль в годину, а вітер все слабшав. Він змінявся в непостійний бриз і віяв короткими нальотами, після яких море ставало знову рівним та спокійним.
Однак судно було таким легким, його високі, з тонкої тканини вітрила так добре підхоплювали ці випадкові поривання, що в шість годин Джон Бунсбі лічив, що він знаходиться за десять миль од річки Шанхай, бо саме місто лежить на три милі вище гирла цеї річки. В сім годин зосталось ще три милі від Шанхаю. Лоцман грубо вилаявся. Нагорода в двісті фунтів очевидно зникала. Разом з тим здалеку з'явилось довге веретено, над котрим розстелялась хмарка диму. То був американський пароплав, що відходив в свій час з Шанхаю. Джон Бунсбі голосно прокляв його, випускаючи з відчаєм штурвал з рук.
— Гасло! — спокійно промовив містер Фогг.
