Але всі пасажири також були незадоволені. Бо справді не дуже то було приємно пройти дванадцять миль сніжною рівниною. Коло потягу знявся страшенний галас, котрий безперечно, звернув би на себе увагу містера Фогга, коли-б він цілком не був захоплений грою.
Але, як не крути, Паспарту мусів повідомить свого пана про те, що сталось. Похнюпившись, він пішов до вагону, коли-це машинист, правдивий янкі, на ймення Форстер, голосно промовив, звернувшись до пасажирів:
— Панове, а чи не можна проїхать?
— Мостом? — запитав хтось з пасажирів.
— Еге-ж.
— Цим самим потягом? — спитав полковник.
— Цим самим!
— Але міст може впасти?!
— Це нічого, — відмовив Форстер. — Я гадаю, що коли пустить потяг з найбільшою прудкістю, то напевне ми проскочимо,
„Хай йому біс,“ — подумав Паспарту.
Але частина пасажирів враз таки захопилась цією пропозіцією. Особливо вона подобалась полковникові Прокторові. Цій шаленій голові проект видавсь цілком здійснимим. Він навіть пригадав, як одного часу інженери пропонували переїздить ріки зовсім без мостів, міцними потягами, пущеним з найбільшою прудкістю. Нарешті, всі зацікавлені цим питанням згожувались з машинистом.
— Пятьдесять шансів на сто, що ми пройдемо, — гукнув один.
— Шістьдесять! — заперечив другий.
— Вісімдесять! — Девяносто! — гукали треті. Паспарту стояв немов приголомшений. Хочай він готовий був на все, аби тільки переїхати цей міст, але це вже було занадто по американському.
