Пасажири увійшли до вагонів. Паспарту сів на своїм місці, не кажучи й слова про те, що сталось. Граючі в віст були цілком в ньому заглиблені й нічим більш не цікавились.
Паровик голосно свиснув. Машинист дав задній хід і відсунув потяг назад на одну милю, щоб дужче розбігтись. Потім, за другим свистком, потяг знову пішов вперед. Прудкість його все збільшувалась. Після хвилини вона вже була жахливою. Паровик вже не пихкав, з труби чути було безперервне виття. Шпиндлі хитались двадцять раз в мить, вісі на колесах понялись димом, не зважаючи на те, що їх було добре намащено. Потяг йшов з швидкістю сто миль за годину й немов-би не давив на рельси. Прудкість вбивала тягар.
Міст переїхали! Це сталось швидче блискавиці. Мосту навіть не видко було. Потяг неначе переплигнув з одного берегу на другий і машинист міг зупинить свою розігнану машину лишень тоді, як потяг забіг на пять миль вперед за станцію.
Але-ж ледве потяг перелетів річку, міст вже до решти зруйнований, з гуком звалився в швидкий потік.
Того-ж таки вечора потяг без усяких перешкод йшов далі. Він поминув форт Сандерс і дійшов до проходу Еванса. Це було найвище місце на всю дорогу, що лежало на 8.091 фут над рівнем моря. Тепер мандрівцям зоставалось тільки знизитись до Атлантичного океану долинами, що були вирівняні самою природою.
