рідні місця. Може й до Парижу потрапимо. Дальше-ж не поїдемо… І що воно таке? Лишень сьогодня став в цього пана й він з уславленого домосіда вже перевернувся в мандрівника. Буває ж таке на світі!…
В вісім годин Паспарту спакував сак і, щільно причинивши свою кімнату, зійшов у низ.
Містер Фогг був готовий. Під пахвою він держав Bradshaw's continental railway Steamtransit and general guidel,[1] в якому міг знайти всі потрібні йому в дорозі відомості. Одчинивши сак, він поклав туди купку банкових білетів.
— Ви нічого не забули? — спитав він слугу.
— Нічого.
— Беріть сак та пильнуйте: там двадцять тисяч фунтів стерлінгів.
Сак мало не випав з рук Паспарту: ніби в йому було двадцять тисяч фунтів не папіряних грошей, а злотом.
Містер Фогг і Паспарту вийшли на вулицю. На розі Севіль-Роу вони сіли в кеб і у вісім год. двадцять хв. вже були коло двірця Черінг-Крос.
Під дверима стояла босонога жебрачка з дитиною й простягала руку.
Містер Фогг виняв з кишені двадцять гіней, які виграв в клубі, і подав несчасній жінці.
Паспарту відчував, що очі його на мокрому місці. Вчинок Філеаса Фогга розмягчив його серце.
В пасажирському залі Фогг доручив Паспарту взяти два білети 1-ої кляси до Парижу. Обернувшись, він побачив своїх колег.
— Я відїзжаю, панове. Консульські візи[2] на пашпорті, якого я взяв з собою, підтвердять вам, коли я повернусь, мою подорож.
