сміли б у Великий Луг і носа показати, а ті, коли не всі ліси, то принаймні найдорожчі з них дерева, як дуб, граб та оріх, вирубали на продаж, а право рибачити та полювати передавали окремим рибалкам та стрільцям.
Ввесь XIX вік велося таке грабіжницьке хазяінування у Великому Лузі. Всякий орендарь або управитель намагався, як би найбільше вибрати прибутку з оренди, і без жалю винищував звіря, рибу й птицю, а заможні, й часом вельможні, землевласники мали собі прибутки з того, біля чого не працювали.
На щастя, винищити таку величезну площу, як мілійон десятин, неможливо було за кільки десятків літ, і ще й у наші часи можна почути од старих людей оповідання про минуле привілля й багацтва Великого Лугу. Наприклад, 116-літній дід Россолода у восьмому десятиріччю XIX віку у селі Чернишівці так розповідав про Великий Луг шановному професору Яворницькому[1]): «А бжоли було тієі? А меду? Мед і по пасіках, мед і по зімовниках, мед і по бурдюгах, так і стоіть, було, у липавниках: скільки хочеш, стільки й бери; більш усього од диких бжіл. Дика бжола скрізь, було, сидить: і на комишах і на вербах; де буркун — у буркуні, де трава — у траві. За нею і проходу не було: то, було, вирубають дупла, де вона сидить. А лісу того? Бузина, свидина, вербина, дубья, грушья! Груш було як напада з гилля, так хоч бери граблі та горни валки: так і лежать на сонці, поки не попечуться. Солод-
- ↑ З оповідання Россолоди, уміщеного Д. І. Яворницьким в його книжці „Запорожье въ остаткахъ старины и преданіяхъ народа“, ч. II стр. 1-8, я подаю виключно те, що торкається Великого Лугу.
