були дбати всякий курінь для себе, а щоб козаки не збивалися всі до наймиліших ім урочищ і користувалися всім Лугом однаково, на Січі, в день кожного нового року, курінні отамани тягли жеребки, якому куріню на якому урочищі рибачити й полювати.
Полювання й рибальство тяглося через все літо, а позаяк у Великому Лузі всього було занадто багато і добувалося воно занадто легко, то запорожські громади добували риби й дичини далеко більше, ніж для війська було потрібно, увесь же лишок йшов на продаж через крамарів, котрі приіздили на Січ, у Польшу, Московщину, Німеччину й Туреччину. Для продажу риба солилася або вьялилася, а з звірів на продаж вивозилися самі шкури.
Меду од диких бжіл у Великому Лузі добувалося так багато, що у запорожців він був майже щоденною приправою до соломахи, і чимало меду та воску вивозилося у Цесарщину. Таким чином од продажу риби, шкур, меду та вощини запорожці й мали той заробіток, про котрий згадує наведена мною на початку оповідання пісня.
Запорожське товариство обережно й розумно користувалося скарбами Великого Лугу — не винищувало дрібноі риби, не било й молодої дичини, зберегало багацтва лугу до останнього подиху життя своєї Січі у 1775 році і покинуло Великий Луг з сльозами на очах та нудьгою у серці. Руіна й нищення скарбів Великого Лугу почалися лише після того, коли, на прикінці XVIII віку, землі й води його були поділені царицею Катериною поміж великими вельможами, я ті пороздавали й річки, й озера, й ліси в оренду таким людцям, що за часів Запорожжя не
