все одвічали. У одну тоню іі витягали стільки, що на ввесь курінь ставало. Та все тоді не так було. Тоді й зіми тепліші були, ніж тепер, — це вже кацапи своїми лаптями понаносили до нас холода[1])».
Так само дуже цікаве оповідання про Великий Луг та сумежні з ним степи записав шановний наш етнограф Я.П. Новицький року 1387 од 88 літнього діда села Кушугумівки Джигиря[2]), котрий міг знати Великий Луг не раніше, як через 40 літ після скасування Війська Запорожського:
«За запорожців», говорив Джигирь, «та ще й за моєі памьяти, у Великому Лузі і в степу багато звіра було всякого, багато й птиці. Степ, де річки Терса, Солона, Вовча, Гайчур і инчі, тоді звали диким степом. Там бабаків було більше, ніж тепер аврахів. Ото, що зостались на цілині густо могилки невелички, — то їх скоти[3]). Як стали — селитись слободи в степах, стало тісно й бабакам!.. Звайлували[4]) вони відсіль в тридцятих годах».
«Ще були, кажуть, дикі коні та дикі свині, та міні іх не довелось бачити: це ще було за запорожців. Були ще барсуки, виндихи. Виндиха невеличка, як паща[5]). Жила в воді, а иноді вилазила на берег. Були бобри — і ті скоти
