робили собі в воді. Бобрів і я бачив на своєму віку чимало; все було таскають хмиз у воду. Дикі кози і тепер єсть по плавнях, та мало, а була іх сила! Вони любили пастись там, де мочарь[1]) та дикий хрін».
«З дикоі птиці було багато голубів: водились по лісах та по скелях. Водились ще дикі гуси, лебеді, журавлі. Вони єсть і тепер, та мало. Водились огарі, тетерваки, баклани. Тепер тетерваків нема й помину, — змандрували, а баклани й досі єсть, та рідко, і то більше на порогах. Вони чорні[2], сідають на каміннях і заборах серед Дніпра, де мало людей. Колись було багато деркачів[3]), а тепер і тим місця мало. Не густо тепер і качок стало за вражими стрільцями»...
«Риба, яка була тоді, така єсть і тепер, тільки іі не зосталось і сотоі частини: виловлюють, не дають вирости. Колись сього не водилось. Було старі люде кажуть: «Ловіть хлопці рибу, та не переводьте, бо гріх!» Так, було, й робимо: наловимо риби і котра велика — беремо, котра мала, — геть іі у воду і нехай росте».
«Раніше і ліс був густий по плавнях: дуби товсті та гильчасті, осокори, лоза непролазна, терни, груші, а по озерах очерета, окуга, осока. Тепер, як глянеш — мов не той край: все попсовано та сплюндровано...»
