«За запорожського уряду багато водилось пугачів: були вони по всіх байраках, була іх сила по скелях на Дніпрі, а ще більше у Великому Лузі. За год, кажуть, перед тим, як зруйновано Запорожжя, — пугачі кричали день і ніч. Вони чули козацьку недолю, чули й свою, бо як пішла земля в розділ та стали рубати ліс, то й пугачам місця не стало. Про це єсть козацька пісня, дуже жалібна на голос:
Ой не пугай пугаченьку,
В зеленому байраченьку!
— Ой як міні не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А міні нігде та прожити,
Нігде міні гнізда звити,
Малих діток виглядіти....
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраченьку...”
Багато таких оповідань, як оповідання діда Джигиря, доводилося й міні чути од дідів у своі молоді роки, та, на превеликий жаль, я тоді не розумів тієі величезної ваги, яку має народнє слово, і не записував тих оповідань. Я почав знати Великий Луг з 1880 року, себ то у ті часи, коли, як казав дід Джигирь, «все вже було попсовано та сплюндровано», а проте він робив на мене вражіння надзвичайного привілля. Ліси ще стояли неначе нерухомі, красуючись своєю ріжномаітністью. По-де-куди дерева стояли щільною стіною, по-де-куди ж чергувалися з просторими галявинами, вкритими високою, у ріст людини, травою. Часом по таких, галявинах, були розкидані або по-
