прибув познайомитись з ними і другого ж дня прислав старості на хазяйство по парі гусей, качок та курей, а проте лишився при німцях на Середній Хортиці не довго, а, випродавши коней та худобу, подався на Чорноморря. За ним пішло чимало й инших козаків, що доти пробували у Великому Лузі. У той час берегами Дніпра та по байраках було покинуто багато запорожських осель з добрими садочками, з котрих німці брали молоді дерева до своіх садів. Під час заселення німців по бальці Бабурці текла, хоч і вузенька, та глибока, річка Середня Хортиця, багата рибою і вкрита з берегів очеретами»[1]).
Запорожця Громуху теж згадують німці. Він жив на південь од Бабурки і ставився до німців по-сусідському — дуже приязно. Степ у ті часи (р.р. 1803—1810) був ще вкритий високою травою й кущами і іздити уночі було небезпечно, як через вовків, так і через лугарів. Так от було хто з німців спізниться до своєі оселі, то завжди заіздив до Громухи. і той охоче приймав всіх таких подорожніх на ніч.
Проте є відомости й про зовсім инші відносини запорожців до німецьких колонистів. У творах д. Афанасьєва-
- ↑ Нема нічого дивного у тому, що запорожський полковий старшина Бабура покинув своє привілля на Середній Хортиці. Німець, як кажуть, „чужого не візьме — свого не подарує“. Яке було німцям діло до того, що Бабура на своєму займищі жив кільки десятків літ? Вони купили його грунти й ліси у пана Миклашевського, до того ж, як те привілля перейшло од Війська Запорожського до Потьомкина, а далі до Миклашевського, ім було зовсім байдуже, і за його приятельську зустріч вони скоро горадили йому іти з іхньоі землі.
