Чужбинського[1]) та д. Яворницького[2]) можна прочитати, як лугарі[3]) нападали на німецькі оселі, билися з ними і грабували іх. До того д. Афанасьєв-Чужбинський додає, що лугарі били німців не за змагання, а за те, що вони насміли осісти на вольностях Війська Запорожського.
Сумно тепер дивитись на кручі й скелі Середньоі Хортиці: де колись кублилася запорожська воля, тепер стоять цегельні будинки з розмальованими побіля них барканами аж чотирьох німецьких колоній: Нейостервик, Кронсталь, Розенгарт та Бурвальд. Так само сумно бачити й на річці Верхній Хортиці цілий німецький город з десятком всяких заводів замість лісів та несходимих терників, що вкривали всю цю місцевість.
Нижче балки Бабурки, саме де кінчається острів Хортиця, у Дніпр впала невеликим лиманом глибока балка Капустяна з річкою по ній Нижньою Хортицею. Тут, по дослідам Я. П. Новицького, після скасування Січі доживали віку запорожці: Попович, Задерака, Нечіпай, Самарський та инші, пробуваючись рибальством, полюванням, бжільництвом та скотарством. Але року 1780 тут уже була слобода князя Потьомкина Любимівка. Року 1783 та слобода дісталася графині Скавронській; року 1801, як уже згадано, була продана Миклашевському, а од нього дісталася німцям, і на місці запорожських зімовників по Нижній Хортиці зьявилося три колонії: Шенбург (Смоляна),
