«Джерелівський завжди охоче давав притулок всім запорожцям, що після зруйнування Січі не пішли на Дунай і лишилися без притулку. Прийдуть до нього та й просяться: «Пусти, діду, спочить!» — Спочивайте, добрі люде! — Годує іх день, годує два, годує й більше, а вони все спочивають. Було, пошле хлопця: «Біжи, хлопку, подивись, що бурлаки роблять!» Вернеться хлопець, дід і пита «А що?» — Воші бьють! — «Ну ще, каже, будуть жить». Через день, другий опьять посилає: «А що тепер роблять?» — Латаються! — «Ну, тепер, каже, скоро підуть». Так на його мову й виходило: облатаються, подякують та й ідуть з Богом».
«Жили ще запорожці Канцибери; іх було три брати. Силачі були великі. Один з них жив з сімейством, мав велику хату, а біля його кишла було й запорожське кладовище. Тепер того кишла й кладовища не зосталосі, і сліду, — змив Дніпро. Грошовиті люде були Канцибери... Було, йдуть у шинок (в село Біленьке), а за ними народ так і хиле. Викотять бочку горілки — давай гулять... Нагуляються, наспіваються до схочу, заплатять шинкареві і гайда до дому. Жонатий Канцибера був великий галдовник[1]) — загалдував своі гроші і іх ніхто не візьме».
Другий оповідач — дід Орел про урочище Канциберівщина і озеро Канциберівське говорив так[2]):
«Там жив характерник Канцибера, а тепер людей лякають чорти. Колись там така пуща була, така росла
