Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/230

— 198 —

І заснути на вік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого!... однаково —
Чи жив, чи загинув...

Доле, де ти? доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!...

---

 

 Вітер в гаї нагинає
Лозу і тополю,
Лама дуба, котить полем
Перекотиполе...
Так і доля: того лама,
Того нагинає,
Мене котить — і де спинить,
І сама не знає!...

У якому краї мене заховають,
Де я прихилюся — на віки засну?
Коли нема долі, нема талану,
То нікого й кинуть... Ніхто не згадає,
Не скаже хоть на сміх: „нехай спочиває, —
Тільки ёго й долі, що рано заснув!...“

---

 

„Не хочу я женитися,
Не хочу я братись:
Не хочу я у запічку
Дітей годувати.
Не хочу я, моя мати,
За плугом ходити:
Оксамитові жупани
На ріллі носити.