Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/355

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 323 —


Щоб навчалися дівчата,
Коли не вчить батько-мати.

 Борця того в селі не стало.
 А люде в Польщі вострічали
 Якогось панича; питав:
 — „Чи жива, каже, титарівна,
 Чи насміхається з нерівні?“
 От-то він самий. Покарав
 Ёго Господь за гріх великий —
 Не смертію: він буде жить,
 І сатаною-чоловіком
 Він буде по-світу ходить,
 І вас, дівчаточка, дурить
 Во віки.




 


Ми заспівали, розійшлися
Без сліз і без розмови.
Чи зійдемося ж знову,
Чи заспіваємо коли?
А може й те... та де? Якими?
І заспіваємо яку?
Не тут і, певне, не такими,
І заспіваєм не таку!
І тут не весело співали,
Бо й тут невесело було,
Та все-таки якось жилось —
Принаймні, в-купі сумували,
Згадавши той веселий край
І Дніпр той дужий, крутогорий,
І молодеє теє горе,
І молодий той грішний рай.




 

21*