|
Буває в неволі иноді згадаю
Своє стародавнє — шукаю, шукаю,
Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,
Що й я таки Бога колись-то хвалив;
Шукаю, шукаю... Господи б хотілось
Згадать хоть що-небудь! Та оце й наткнувсь
На таке погане, що так і заснув,
Богу не молившись. От мені приснилось
(Свинею заснувши, звичайне такий
І сон приверзеться) ніби край могили
Пасу я ягнята — а я ще малий.
Дивлюся: могила ніби розвернулась,
А з неї виходить неначе козак,
Уже й сивоусий собі неборак,
Та і йде до мене... Я собі звернулось,
Щеня мов під тином, — звичайно мале,
То й перелякалось. От мене бере
Неначе на руки, та несе в могилу;
А чорна могила ще гірше розкрилась.
Дивлюся — в могилі усе козаки:
Який безголовий, який без руки,
А хто по коліна неначе одтятий;
Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.
— „Дивися, дитино — оце козаки!“ —
Ніби мені каже: „На всій Україні
Високі могили; дивися, дитино,
Усі ті могили, — усі оттакі;
Начинені нашим благородним трупом,
Начинені туго... Оце воля спить.
Лягла вона славно, лягла вона в-купі
З нами козаками. Бачиш, як лежить!
Неначе сповита... Тут пана немає:
Усі ми однако на волі жили;
Усі ми однако за волю лягли;
Усі ми і встанем, та Бог ёго знає,
|
