|
Може, серце яке лихо
Тихо прошептало...
Та байдуже: поплакала
Трошки, усміхнулась,
Помолилась, та й спать лягла,
І тихо заснула.
В гаю все покотом лежало —
Пляшки і гості: де що впало, [1]
Там і осталось. Сам не впав,
Остатню каплю допивав;
Та й ту допив. Встає, не пада,
Іде в покої. Скверний гаде,
Куди ти лізеш? Схаменись!
Не схаменувся. Ключ виймає,
Прийшов, і двері одмикає,
І лізе до дочки. Прокинься,
Прокинься, чистая! Схопись,
Убий гадюку — покусає!
Убий, і Бог не покарає,
Як тая Ченчіо колись
Убила батька кардинала...
Ні, не прокинулася — спить,
А Бог хоч бачить, та мовчить,
Гріхам великим потурає...
Не чуть нічого. Час минає,
А потім крик, а потім кгвалт
І плач почули із палат,
Почули сови; потім знову
Не чуть нічого. І в той час
Скирти і клуня зайнялись
І зорі зникли. Хоч би слово,
Хоч би де голос обізвавсь.
Пани в гаю не ворушились;
А люде збіглись та дивились,
Як дим до неба підіймавсь.
|
