II.
Сидить батько кінець стола,[1]
На руки схилився,
Не дивиться на світ Божий:
Тяжко зажурився.
Коло ёго стара мати
Сидить на ослоні
За слёзами ледве-ледве
Вимовляє доні:
„Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати;
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Як-би знала, до схід сонця
Була б утопила…
Здалась тоді б ти гадині,
Тепер — москалеві…
Доню моя, доню моя,
Цвіте мій рожевий!
Як ягідку, як пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько… Доню моя,
Що ти наробила?…
Оддячила!… Іди ж, шукай
У Москві свекрухи.
Не слухала моїх річей,
То її послухай.
Іди, доню, найди її,
