Найди, привітайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю…
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на могилі
Червону калину?
Хто без тебе грішну душу
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе!
Іди од нас…“
Ледве-ледве
Поблагословила:
„Бог з тобою!“ та, як мертва,
На діл повалилась…
Обізвався старий батько:
„Чого ждеш, небого?“
Заридала Катерина,
Та бух ёму в ноги:
„Прости мені, мій батечку,
Що я наробила!
Прости мені, мій голубе,
Мій соколе милий!“
— „Нехай тебе Бог прощає
Та добриї люде;
Молись Богу та йди собі, —
Мені легше буде.“
Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
