— Так, властиво в домі Сен Клєра, бо маю там мешкати весь час своїх пошукувань.
— Де ж се?
— Під Лі, в графстві Кент. Маємо перед собою семимилеву подорож.
— Але я нічого не розумію!
— Зараз довідаєшся. Іване, ми поїдемо самі. Чекай на мене завтра біля одинайцятої. А тепер можеш іти. Їдемо!
Ми швидко поїхали через довгі порожні вулиці аж до широкого мосту, під яким плила мулиста Темза.
Хольмс поганяв коня мовчки, схиливши голову на груди, з виглядом людини, цілком захопленої своїми думками. Я не мав відваги перервати його. Тільки, коли ми відїхали вже кілька миль, Хольмс випростувався і запалив люльку з виразом людини задоволеної з себе і певної, що зробила все, що було в можливости.
— Ти, Ватсоне, сказав мені, посідаєш чудесний талан і тому з тебе неоцінений товариш! Тепер думаю, що маю сказати сій жіночці, коли вийде мені на зустріч.
— Забуваєш, що я ще нічого не знаю.
— Маємо ще досить часу. Заки доїдемо, оповім тобі все з подробицями. Здається, що випадок є дуже немудрий, проте не знаю як до нього взятися.
— Оповідай же мені, прошу тебе.