Чому? Мабуть тому, що крім своїх поглядів (значить, крім засобу свойого знаня) критик вносить у свій твір також свій темперамент (значить, засіб свойого чутя і навіть хвилевих настроїв). Так щож з того? Учений також не може знївечити в собі впливів свойого темпераменту, коли пише учений твір, та про те він раз у раз намагаєть ся, і то сьвідомо, систематично, зменшити в собі ті впливи; на скілько се йому вдаєть ся, від того залежить власне міра єго критичної здібности. А лїтературний критик по думцї д. Лєметра має право бути цїлком особистим, т. зн. може зовсїм обійти ся без критичної здібности, може писати як йому подобаєть ся, коли тілько пише цїкаво.
Свій погляд на критику договорює д. Лєметр ось якими характерними словами: „Критика ріжнородна до безконечности, відповідно до предмету єї студий, відповідно до духового складу самого критика і відповідно до поглядової точки, яку він вибере собі. Предметом єї можуть бути твори, люде і ідеї; вона може судити або тілько дефінїювати. Бувши зразу доґматичною, вона зробила ся з часом історичною і науковою; та, здаєть ся, на сьому ще не зупинив ся процес єї розвою. Як доктрина — вона несолїдна, як наука — недокладна і мабуть іде по просту до того, щоби зробити ся штукою користувати ся книжками для збогаченя і ублагороднюваня своїх вражінь“. Коли що небудь можна зрозуміти в тій блискучій ґалїматії, так се хіба те, що д. Лєметр проклямує повне банкротство критики — звісно, такої, як він сам розуміє її. Бо справдї, коли критика (говоримо тут усе про лїтературну критику, а коли д. Лєметр так собі по дорозї притягає сюди за волосє також критику „людей і ідей“ і про все разом висказує свій дальший осуд, то чинить се або навмисно для збаламученя читача, або сам не знаючи, що чинить) не має анї солїдної доктрини анї доброго наукового метода, то вона не зробить ся навіть, як думає д. Лєметр, штукою смакованя книг, а зійде на пусту, хоч і „артистичну“ (т. є. блискучу по формі) балаканину, або ще гірше, на прислужницю лїтературної моди, що дуже часто буде рівнозначучим з прислужництвом зіпсованому смакови гнилих, дармоїдських, декадентних та маючих і впливових верстов. Читача, котрий би жадав від критики якихсь певних вказівок чи то на полї естетичного смаку, чи на полї лїтературних ідей або житєвих змагань, ся критика лишить без відповіди, а недогадливих потягне за собою блиском зверхньої форми, заставить їх кланяти ся лїтера-
