рівнюють зі станом пяного чоловіка. В староіндийських книгах Ріґ-Веди і в староперській Зенд-Авестї сьвята ростина Сома, котрої сок упоює чоловіка, називаєть ся просто „батько гимнів“ (Spencer, Sociologie I, 428, 566); у Гомера вино зветь ся „божим“ (Одис. II, 342), а бог вина, Діонїз, був заразом богом драматичної поезиї. В звязку з тим стоїть заховане у Павзанїя (Περιήγεσις I, 21) оповіданє, що знаменитий траґік Айсхіль був товаришем Діонїза; сам сей бог посьвятив його на поета, а властиво сьпівав його устами; упоєний вином Айсхіль списував свої траґедиї сам не тямлячи, що пише.
Далеко частїйше, особливо у Греків, процес поетичної творчости приводжено в звязок з певного рода божевільством, з духовою хоробою, що в тих часах уважала ся опанованєм людської душі демоном. В Гомеровій Одиссеї те божество, що опановує сьпівака — раз Муза, то знов Зевес. „Музо, повідай менї про бувалого лицаря“ — благає сам автор поеми (I, 1); „Муза сьпівцеви звелїла сьпівати про лицарську славу“, читаємо в иньшім місцї (VIII, 73). Та найбільш характерне те місце, де Телємах боронить кобзаря Фемія проти докорів своєї матери (I, 345–349):
І Пенелопі на се Телемах вельми мудрий одвітив:
„Нене! на що зборонять кобзареви наш дух звеселяти
Тим, що спадає на думку? Кобзарь нї один тут не винен,
Винен Зевес, що по волї своїй і на кого лиш схоче,
З неба високого силу таку насилає.“
Пізнїйше сю силу почали загально приписувати Аполльонови, богови сьвітла, сьпіву, музики і — божевільства.
Низьке хай бавить юрбу, а мінї Аполльон кучерявий
Дасть касталїйське питво, чару налиту у щерть —
сьпіває Овідий, а в гомерівськім гимнї (ч. XXV) говорить ся: „Музи і далекострільний Аполльон роблять на землї з людей сьпіваків та музиків, а Зевес творить королїв. Щасливий, кого люблять Музи, солодкі слова пливуть йому з уст“ (Hymni Homerici, ed. Baumeister, 75). В звязку з сим віруванєм стоїть оповіданє про фільозофа і поета Пітаґора, що мав бути улюбленцем, ба навіть сином Аполльона і отримав від него дар чути музику небесних сфер. (Zeller, Geschichte der griechischen Philosophie, I, 263).
