Плятон виразно протиставляє поетичне вітхненє сьвідомій штуцї; по єго думцї поети „οὐ σοφία ποιοῖεν ἅ ποιοῖεν, ἀλλά φύσει τινί καί ἐνθουσιάζοντες“ себто те, що чинять, не чинять з розмислом, але якимсь природним поривом, немов маючи в собі якогось иньшого духа. В иньшім місцї він просто називає сей стан μανία (божевілє) або θεία μοίρα, боже насланє (Zeller, op. cit. I, 498, 511). Ціцерон передає подібні слова старшого фільозофа Демокріта: „Negat enim sine furore Democritus quemquam poetam magnum esse posse“ (De divinationibus, I, 37). Тай стара латинська назва carmen, що в лїтературній мові отримала значінє „вірша“, „поема“, первісно значила заклятє, чарівницька примова; відгомін сего первісного значіня заховав ся ще й доси в французькім слові charme (чари, принада), charmant (принадний, чарівний).
Певна річ, в часах переваги рефлєксиї над дїйсним вітхненєм і наслїдуваня дїйсної творчости люде почали всї оті давні погляди, поклики давнїх поетів до Музи, до Аполлона з просьбою, щоби наслав ня них поетичне божевілє, вважати пустими риторичними фіґурами. Богато заколоту наробила тут грецька назва ποιητής (рукодїльник, ремесник), що заступила місце первісного ἀοιδός — сьпівак. Маючи назву ποιητής на означенє поета, пізнїйші теоретики вимірковували для неї відповідні дефінїциї незгідні з самою основою предмету. Плятон виводить сю назву від понятя μύθους ποιεΐν творити міти, а властиво, коли ті міти були вже витворені народньою фантазиєю, перетворювати ті міти відповідно до артистичних вимогів. Те розумінє поезиї зрештою не було оріґінальне Плятонове; ще Геродот назвав Гомера і Гезіода тими, що зробили Грекам богів (οΰτοι είσιν οί ποιήσαντες Αεογονίην Ἕλλησι, II, 53). Відповідно до сего розуміня дефінїював також Арістотель поезию як сьвідоме перетворюванє мітів, т. є. в найширшім розуміню слова споминів, себ то ідей, отже як артистичну технїку без властивої творчости. Новійші дослїди показують, що тут була помилка давніх фільозофів, що слово ποιητής — поет, не походить від грецького ποιεῖν — робити, чинити, але від того самого кореня п о й, який заховав ся в старословяньскім і теперішнім росийськім пою, пой — сьпіваю, сьпівай, і значило таким робом те саме, що й гомерівске άοιοός (Dr. Н. Brunnhofer, Vom Pontus bis zum Indus. Leipzig, 1890, стор. 2—3).
Довгі сотки лїт панувала отся фальшива і одностороння Арістотелева дефінїция; повставали і щезали нові держави, нові релїґії,
