на наші суди, на нашу дїяльність і кермує нею нераз далеко сильнїйше від усїх контр-арґументів нашого розуму. Отсе є та нижня сьвідомість, те гнїздо „пересудів“ і „упереджень“, неясних поривів, симпатий і антіпатий. Вони для нас неясні власне для того, що їх основи скриті від нашої сьвідомости.
„Та буває й так, що поодинокі моменти з тої нижньої верстви раптом вискакують на ясне сьвітло сьвідомости. Великий закон непропащої сили має і в псіхольоґії повне значінє; що раз напечатано в комірках нашої мізкової материї, се лишаєть ся нам на цїле житє, тілько, що не все те може чоловік після своєї вподоби мати на свої послуги, а нераз треба якихсь особливих обставин, щоби давно затерті вражіня прикликати знов до житя. Проф. Бенедікт приводить ось який цїкавий факт: „В початку нашого віку захорувала над Реном стара служниця і почала в горячцї рецитувати цїлі уступи з Біблїї по гебрейськи і коментарий до них по арамейськи. Розумієть ся, люде, що привикли вірити в чудеса, почали й тут бачити чудо і дякувати Богу, що сподобив їх бачити його. Бо відкиж би ся зовсїм неписьменна жінка могла набрати ся знаня гебрейської мови, як би сам Бог не піддав їй? Та лїкар почав дошукувати ся жерела і відкрив, що ся служниця перед кількома роками служила в одного пастора. Сей мав звичай у ночи в своїй комнатї читати голосно сьвяте Письмо в оріґіналї з арамейським коментариєм. Служниця ночувала зараз за стїною в кухнї і чула все, і хоча не розуміла анї слова, то все таки ті слова вбились їй у тямку і довгі лїта лежали в нижнїй сьвідомости, немов вириті на плитї фоноґрафа, поки в горячковій делїриї не виплили на верх.“ Розумієть ся, що ті вражіня засипані в нижнїй сьвідомости найлекше виходять на верх тодї, коли верства верхньої сьвідомости щезне чи то хвилево, у снї, чи на завсїгди, в тяжкій хоробі. От тим то в снах так часто виринають давно забуті подїї з нашої молодости, що довгі роки, довгі десятки років дрімали під верствою пізнїйших вражінь, які тимчасом проходили через верхню сьвідомість і засипали, покривали їх.
„Сказавши по правдї, є се наше велике щастє, коли маємо ту здібність, що по якімсь часї всї наші вражіня тонуть у сутїнь забутя. Подумаймо лише, що всякий біль, коли-б раз у раз стояв на поверхнї нашої сьвідомости, зробив ся би вкінцї таким нестерпним, що довів би нас до самовбійства. Та так само й усяке порядне думанє, всяка духова праця була-б майже зовсїм неможливою, коли-б
