Вона ще мабуть спить, хоч звичайно так раненько стає і на кладовище ходить або тут до огорода — разом зі своєю донькою.
Та маленька дитина єї менї дуже подобає ся…
Не можу зібрати своїх думок до купи і до ладу писати; думки розлїтають ся, — видко, непроспана ніч утомила мене… Хоч я анї трохи спати не хочу.
Так любо тепер в огородї!
— — Я пішов слухати циганської музики. Усїв собі не далеко від неї і заслухав ся.
Думки, думки, думки…
Широкі, як угорська пуща, понурі, як карпатські пралїси, сумовиті, як — як… вона. Справдї, лиш вона так плакала по смерти чоловіка, як ті цигани плачуть на скрипках…
А потім чардаш! Ноголомний чардаш…
Я цїлком не розумію, як по такій несказаній тузї можна попасти в таку шалену радість. Се для мене загадка. Оттак перевернути душу за одну хвилю!…
І ненавиджу я ті чардаші тому, що вони убивають сей широкий, понурий смуток степовий. Адже в сїм смутку стілько сьвятого, стілько гармонїї, хоч єго викликують невзгодини житя!
Так як і в єї смутку. — —
Надійшли знакомі.
— Слихом слихати, видом видати, пан доктор на пиві! Що таке стало ся?…
— Ґратулюємо, ґратулюємо!
— До чого?
— Вже ми вас бачили в парку… Гарна собі вдовичка! І молоденька! Добрий смак маєте…
