Відхотїло ся вже менї.
Трийцять пять років — то ще не вік, але так уже я перед часом постарів ся. ґімназиї вчив ся, на унїверситетї вчив ся, потім кромі бюрової роботи на хлїб напитав собі ще добровільної, захотїв суспільним дїячем бути, полїтикою займав ся, в лїтерата бавив ся, — пішов рік за роком, рік за роком — і менї вже трийцять пять лїт…
І дивне диво, чим більше я жив між людьми, працював для них, тим більше душею віддалював ся від них: я не міг їх любити, тих людей, що не знають гармонїї в житю. Тих людей, що божеську душу волочать по земнім болотї…
І я перестав їх глядати, потонув в бюровій праці… полюбив єї…
Щож би я почав без працї?
У тій товпі многолюдній — на самотї!…
Сей соловій міг би був вибрати собі иньше місце і иньший час на rende-vous зі своєю любкою, а не тут і тепер.
Дразнить лише мене…
Люди гадають, що Бог сотворив соловія їм на потїху, аби їм висьпівував; а він так висвистує не нам, тілько своїй любцї-самичцї…
Звичайна істория: поети між птахами!
Впрочім нехай собі сьпіває; жалко єму перешкаджати.
Засїв собі у черемшинї чи мабуть в сусїдних корчах синього бозу і сьпіває. Ах, як тьохкає!… Видко, сьпівак не жовтодзюбий, а вже добре привчений…
Сонце вже почерез виноград добуває ся менї до альтани.
