Рожа розірвана, зівялі листки розлетїли ся по траві, вже їх разом не зложиш, нема нї рожі нї запаху…
Не хочу знати, що воно є!
Соловій на черемшинї за альтаною так лящить, що менї аж в голові дуднить…
Цїлком не розумію, чим сей крикливий птах людям подобає ся?
Зробили єму старі поети рекляму, і він так, як охриплий сьпівак, може ще за концерти збирати оплески…
Тілько писати менї не дає…
Сонце позолотило вже вершки дерев. Уже зійшло…
А я не сплю і спати не хочу! Сам із себе сьмію ся, що зі мною стало ся…
Цїлу ніч я не спав.
По вечері мене напала нудьга. Недїля, люди бавлять ся, як уміють, а я нуджу ся. Господи, що за нудьга!
Вийшов я з хати і стрітив єї. Мою сусїдку. Вертала ся з міського парку, зі своєю донькою.
— Прошу вас, панї, ходїть зі мною; послухаємо циганської музики. Дома так скучно!
— Не можу, пане доктор! Що сказали би люди на се?
Ах, правда — люди! Вона в жалобі, недавно чоловіка поховала!
Та хиба до розпуки по смерти чоловіка вона повинна ще добровільно відмовляти собі всякої розривки? — —
— Але ви пійдїть, пане; ви потребуєте розривки. Ви так нїкуди не ходите!…
І я пішов.
Справдї, я вже від кількох лїт нїкуди не ходжу. В нїкого не буваю, розривки не шукаю.
