За що вони глузують собі з мене?
Три роки вже мешкаю в тій самій каменици, що й вона. Наші двері в сусїдстві. Але я з ними не жив. Як і взагалї з нїким не жив, у нїкого не бував. Єї чоловіка я знав з уряду — то був молодий судя. Бідний чоловік.
Тілько їх малу доньку я знав добре. Бавив ся нераз з нею. Ми були собі навіть дуже великі приятелї. Вона приходила до мене в гостї.
Сиджу дома, чую: хтось ледви чутно, несьміло пукає в двері. А! се моя малесенька сусїдка! До клямки ще не може досягнути, я сам мушу їй отворити двері. Вона входить і хоче поклонити ся менї, але боїть ся, що не вдержить ся притім на ногах, отже опирає ся рукою о стїну або о шафу і так кланяє ся. А я єї на руки і несу на софу.
„Прошу менї показати образки!“
Добре, я показую їй образки з ілюстрованих часописий. Дитина тїшить ся.
А потім витягаю помадки і чеколядки, що все мав для неї готові, даю їй і кажу казку. Потім вона менї казку каже, маленьку, дитячу казку…
Забава як рідко! Часом з годину сидїла в мене і мати не противила ся тому.
Нераз і усьміхала ся за се до мене, від дитини мабуть дізнавала ся про все. Усьміхала ся, як би хотїла дякувати менї. Але я з нею майже нїколи не говорив! „Добрий день! добрий вечір!“ — і вже.
І так через три роки…
А потім він несподївано до тижня помер.
Я був при хорім — вона мене просила. За лїкарем сам бігав, бо не було кого иньшого. Близшої родини не
