мали; вона була сирота, а він — мужицький син, уже також без родичів.
І при єго смерти я був. Тримав єї у своїх руках, коли плакала в розпуцї і зімлїла; успокоював дитину, коли та собі страшенно розплакала ся, побачивши невидану подїю.
І похороном я заняв ся, відвів покійника на кладовище, сказав вдові, що як чого буде потребувати, то нехай менї перекаже — і попращав ся…
Два днї переслїдував мене єї плач в сусїднім мешканю, а третього дня прийшла вона до мене з донечкою подякувати менї.
Подякувати менї за те, що я постарав ся в порядку виправити єї чоловіка в могилу…
Було за що дякувати!
Говорила спершу спокійно, а потім розплакала ся. Донечка собі також.
В моїй хатї я не чув нїколи плачу…
І коли я так дивив ся на ту нещасливу вдову в чорній одежі і на ту дитинку, що єї біле волосє так відбивало від чорної сукеночки, менї не стало слів і я мовчав.
Проклятий жаль! Я не люблю плакати! Я не вмію плакати! А завидую нераз тим, що плачуть…
Без опіки ті сиротята!
А я собі вигідно жию і нїким не журю ся!
Хотїв би, Боже, як нераз хотїв би, а нема ким опікувати ся! Одним не вірю, других маю за дармоїдів, у третїх не находжу серця.
— Панї! Як би ви не прогнївали ся і приняли мою поміч, то я радо поміг би вам. Добре? Приймете? Прийміть, прийміть! Я заспокоюю не вашу потребу, лише свою…
Вона знов заплакала… Чи не образив я єї?
