Дитину я взяв на колїна і втихомирив цукорками. Образки нові показав — дитина затихла.
І мати успокоїла ся. Взяла від мене дитину і згорнула їй волосє з чола.
А менї все снує ся по голові, як тут подати їй поміч, аби не вважала єї милостинею. Знов образить ся, не скаже, що не потребує, а не прийме.
Просив я єї, аби мене приняла на харч. Менї й так уже по реставрациях їда не смакує. Вона згодила ся. Лїкареви заплатив, за похорон деякі рахунки полагодив, дитинї щось там справив у подарунку…
Противила ся тому, але бідаки мусять годити ся зі своєю бідою…
І більше нїчого — більше нїчого!
Я рад, що маю кимсь опікувати ся, кимсь близшим, а не такою невловимою істотою, як нарід. Я народа не покину, але він менї серця не заспокоює!
Я нїчого від нїкого не хочу! Я самолюб, моє серце потребує кимсь журити ся, я рад такій журбі! Сеї журби менї не доставало!…
А вони, ті варвари, ґратулюють менї глумливо!
Ідіоти!
Так мене резсердили, що вже й північ минула, а мене сон не брав ся.
З парку пішов я у каварню. Прочитав цїлу купу часописий і не міг забути тих глумливих слів.
А з каварнї в альтану.
„Ґратулюємо!…“ А вжеж можна менї ґратулювати, бо тепер не так часто скучаю, як перше. А коли менї скучно, іду до сусїдки і пробалакуємо вільний час. На проходї в парку були зо два рази, случайно стрітили ся…
Вчу єї до іспиту на почтову експедиторку.
