обганяв ся. На бідних не роздає, бо й сам би взяв, якби найшов ся такий дурний, щоби мужикови щось дав. Попи не відмолюють, бо не має за що служби наймати. То так, одлук параґрафу, належало-б ся єму на саме дно до пекла. Але ж бо знов давай єго там до пекла, коли він і тут мав пекло. Та нїби до чого вмирати, як на таке саме? А так лїпше, най згине, як худобина, та не буде з ним на судї котори.
— От маєте, якби так кум Митер крадьки від жінки вмерли. Та до раю їм нїяк, бо параґраф не пустить. Таже без сповіди би вмерли. А до пекла нема рациї їх дати, бо що-ж вони кому злого зробили? Що погоріли, то невеликий страх: таже й церква може погоріти.
Дмитро махнув рукою:
— А зрештою, хоть би мене дали до пекла, та гадаєте, щоби пізнав, чи то пекло, чи рай? Почув би відай, що трохи инакше, як на земли, але хто знає, чи не було би лїпше. Та й що-ж бо то за пекло? Нема кари тай нема пекла. Отже радше най там у ямі зігнию, та по смерти не муть сендзїї заходити в голову, що зо мною робити.
Всї три підсьміхали ся мужицьким сьміхом, що тільки голос нїби сьміє ся тай лице стягає ся до сьміху, але по обличю зовсїм не пізнати, що то сьміх. Такий сьміх не перебиває й не зупиняє розмови. Грициха шкромадила барабулю. Всї в хатї слухали тої розмови зовсїм рівнодушно. Тілько Гриць часом зітхав…
Кільканайцять днїв після сего прийшли відвідати слабого Семениха з Процихою тай Іваниха. Семениха сидїла під вікном на лаві, а Іваниха з Процихою стояли коло дверей. Молоденька Іваниха дуже несьмілива. Страх їй прикро було, що дуже велика: Проциха сягала їй під груди. Іваниха чула ся опущена, бо кілько разів глипнула в бік на Проциху, не видїла нїчого, тілько Процишине волосє. Ще й то її непокоїло, що не могла найти слова розради
