для Грицихи. Семениха й Проциха говорили, а Іваниха румянїла ся.
Грициха сидїла на припічку з опертою на стільци хорою ногою тай пряла.
— Сусїди мої, сусїди! — приповідала. — Вже-ж я довго з вами не буду сусїдувати. Вже-ж бо я піду з дїтьми попід чужі плоти. Заберуть чужі люде мою працю. Цїлий вік свій я гарувала, ночи не досипляла, робила тяжко, як та худобина, тай не собі, не собі.
— Кумко Грицихо, — потїшала Семениха, — не завдавайте собі жалю. Таже Бог ласкав тай люде не Татари. Є другі, що ще не так бідують. Та то вже христянин приходить на сьвіт, аби бідувати.
— А ви-ж гадаєте, — говорила Проциха, — що в нас гаразди, що ми не на такій стежцї? Ой кумко, кумко. Таже бідно дїє ся, так бідно, що прийде ся з голоду вмирати. Але христянин жиє надїєю: тручає біду, як може. Усе: най-ко та най-ко, Бог ласкав, якось то буде, а то все чим раз тїснїйше та тїснїйше. Христянин гарує цїлїське житє. Отак цїлий тиждень, як віл у плузї. А все: коби здоровлє, то якось перебуде ся.
— Тим бо то, Процишко, — підхопила Грициха, — коби здоровлє! А ви-ж не видите, які в нас гаразди? Я немічна калїка тай нема вже відай на сьвітї такої душі, аби менї раду дала. А Гриць — сегодня-завтра.
— Ей, не говоріть, кумко, — сказала Семениха, — не гнївіть Бога. То все божа воля. Ми всї під Богом ходимо.
— Як не говорити, сусїди, як не говорити? Таже адїть, який страшний став. Труп. Тепер іще в днину по божому, але коби-сте вздріли та почули в ночи. На силу відкликую від смерти. Таки кажу вам, як зайде ся, то конає, кажу вам: снїсько конає. Я лиш дивлю ся за сьвічкою. Не сплю я, сусїди, ночами не сплю, лиш наслухаю, чи вже не по всему. Сеї ночи заснула-м на годинку тай то, знаєте, на силу: сон ізломив. Тай снило ся менї таке страшне-страшне: серце віщує, що вже не довго потягне.
— Десь я нїби йду до міста тай прийшла-м ід могилкам, а то саме коло червоного хреста дивлю ся, а я
