Ч. 27. Львівь, 21-го Грудня 1867. P. І.
ПРАВДА
письмо наукове и литературне.
В и х о д н т ь щомісячно 1., 11. и 21. дня. — Перед п л a та виносить : на 3 чвертьрочия (до кінця р. 1867) вp. 1. 60 ; на півь року зр. 1. 10; на чверть року зр. —. 60. — Ред ак ц и я підь Ч. 236 місто (вь Ринку).
БPАТАМЪ.
— Такоі утіхи для насть вже нема,
Душа щобь злітала по-підь небеса! —
Говорите, браття, вн други моі,
Тому, що настали часи люті, злі;
А то ви забули, що намь ще судьба,
Щобть чашу гіркую не пити до дна,
Лишила и шісню, и думу тужну,
Розважити ними недолю гірку.
Якь пісня весело и грімко гудить,
Мовь дзвінь той великий Печерський дзвенить,
Забудемь про горе, росте и душа,
Підь хмари високо летить, мовь стріла,
А серце у грудяхь, неначе коваль,
Все тéxка и тéxка, забуло ІВе СВ, Жа.ЛІ».
Якь думу сумненьку зь слéзами кобзарь
Вть степу засшіває, тебе мовь ударь
У серце влучає, — то, браття, тогди
Минувшости слава й недоля — якь сни,
Мовь Фатаморгана — такь передь дуппу
Ступають-счезають, недолю лишть злу
Лишаючи Русі ; при думі такій
Личенькомь поллються слéзоньки рісні.
У пісні и радість, у пісні и жаль,
У пісні веселість и слéзи-хрусталь,
У пісні и згода, у пісні дружба —
Насть піснл учить, що було и нема.
Тому-жь заспівайте, усі Русини,
Ви матери Руси сизенькі вірли,
И всі обніміться, якь з'ь братікомь брать,
Щобь пісня дзвеніла відь нашихь Карпать
Далеко світами до хвиль гень Дніпра,
Щобь втішилась наша Русь-ненька стара.
Співаймо вразь, браття: у пісні живе
Та мова солодка, у пісні й не вмре
Та мова, що мати при грудяхь своіхь
Учила рідненька нась, браття, усіхь.
Хто голось лишь має, оттуть най стає
И грімко а мирно у-разь загуде —
У пісні и радість, у пісні й тугá,
И слези гарячі, и приязнь-дружба,
У пісні н згода, — я молю вась зновь:
Співайте, родимці, у пісні й любовь.
Данило Млака.
П ТБ Я Н И Ц Я. Оповіданнє Мишpa 0лельковича. (Конець.)
Оть-що мені й досі чудно: у ранці устала я, и нема у мене журби ніякоі : то було и боюсь, и тікаю, и тремчу уся, нкь вiнь прийде, а то не жаль мені и дівовання мого, — тілько й думки, коли-бь вечерь, коли-бь скорішь его побачити.
Довго ніхто не знавь про нась. Паничь не такт, часто почавь до дядька ходити, бо я що но чи до его виходила. Надіну хутрянку, вийду, сядемо у садочку, та и просидимо цілу нiчь.
Тоді саме хвістата зірка на небі проявилась, — сама маленька, якь и инші зірки, а хвість широкий та довгий, простягсь черезь усе небо.
Було питала его, що се за зірка така, а вiить усе було дурить: „Се, — каже, — вона, мабуть, провиноватилась, такь 1и хвість и почепили, нехай тягає.“
Перша тітка дозналася про моє безчестє, бо нічь не сплю, тань цілий день и куняю; a далі Степань пробрехавсь якось Стесі, а та по цілому селу рознесла: у ii чи не було думки, щобь самій нзь паничемь зазнатись. Та й безь того —— де вже у людей вкрасти ? Тільки и балаківь на селі, що про мене, безщасну: де йду, усі неначе за ведмедемь слідомь біжать; та мені що до ixь? байдуже! мені тілько аби вінь у-вечері прийшовь.
Тітка було усе мені очи паничемь довбе, такт, уже дядько оступивсь, настрахавь іі. „Коли-б — кане, — я дівкою бувь, н-бь самь поступивь для такого шана." Вінь такь панича уподобавь, що, коли-бь паничь загадавь у пельку лізти, моне-бь и полізь.
Осень — весілля, а я й по весіллямь не хожу; цілий день місця собі не найду, и прясти не хочеться, шити тожь: вінь зь думки не сходить. Настає вечерь, н вже у кватирку й визнраю. Рипнуться ворота, вибіжу: вінь. Хутно минула и
