Пилипівка , и Різдво , и Мясниці , я й не вгадала, якь наставь Великий — пість: весело мені було се время, — що-вечерь вінь біля мене, та й любивь таки вінь мене, дуже любивь. Навезе, було, мені у сякихь подарунківь, гостинцівь. — Я. — кажу, — тобі не продалась: нащо ти мені се надававь? гріхь мені буде за сей скупь: вічно на тімь світі вінь передь душею стоятиме.
— Що, — одкаже вінь, — сі гостинці? Я-бьдушу свою винявь, та оддань тобі.
Думала я, дурна, що й до-віку такь буде, що до-віку будемо у ночі сходитись, що кінця нашому коханню не буде.
У пість постерігла я , що не той вінь ставь. То було цілу нічь зо мною просидить, а то почавь приходити неначе на панщину, заразь и тікає.
— Ніколи, — каже, — засплю, а вь мене гості. — Далі и зовсімь мало почавь навертатись. Зразу н усе плакала, бо вже почуло серце, що на ставь конець моєму щастю. Недурно кажуть: Панськен коханнє — гірке горюваннє. Що я попо плакала! и не перелічишь того, а далі віке й слізь не стало, бігаю по хаті неначе божевільна: — Коли-бь вечерь, коли-бь нивидче; може прийде. — Тоді-то й зазналась я изь сімь скляннимь богомь... нового коханка собі знайшла. Не сплю, було, цілу нiчь, думаю: — Може вь его гості, нерано прийде , — усе сама себе дурю. Засвітить тітка на досвітки, а я усе дожидаю; а якь уже розсвяне, то виптью зь дебела на самоті та й сплю до вечера.
Прийде вінь, де те й горе, де ті слéзи подінуться! Зновь повеселію, зновь така думка, щобьабо вмерти, або бігти за імь на край світа.
Настала весна — Великь — день; почав ь вінь що — дня ходити : — У пість, — каже, — черезь грязюку нечасто ходивь. — Такь-то вінь любивь мене! Я-бь до его, коли — бь треба, черезь пекло пішила, а éго грязюка не пускала! Та й ставь не такий вже вінь, нкь спершу бувь, надокучила я ему.
На Хоминому-тижні зовсімь не ставь ходити вінь; нема одну нічь , нема й другу, и третю, и четверту , и пнту. Може бь я й вмерла зь жалю, або втопилась, — тільно чарка й держала на світі.
Не втерпіла, побігла у панський двірь. Біжу наче скажена, того й не бачу, що усі зь мене регочуть; була-бь на-впростець у будинки ускочила, такь лакей не пустивь. — Куди ти, — каже, — мізешть? туть и пани, и панночки.
— Де вінь? — питаю; — его хочу побачити! — Постерігь лакей, що я зь глузду зьіхала. Покликав пана.
Ажь злякавсь вiнь , якь подививсь на мене: така я страшна за сі дні стала.
— Иди, — каже, — до дому; у ночі безперемінно буду. — Поціловавь мене: — Иди, — каже, — иди; негарно, нкь тебе моі родичи побачуть, — мені соромь буде.
Ему соромь, ему! А у мене - жь хиба душа не людська, не однака? Може ще й чистійнia : не я его, вінь мене зь розуму звівь Ему соромь вінь же парубокь, пань, багатий! Що ему до людей? не вінь до ixь, вони до его горнутимуться, ще й похвалять за те, що загубивь вiнь вікь дівочий! Не я перша, не я остання. Мені якь було дивитись людямь у вічи? Мені, бакть, и сорому нема! Де той соромь у мужички візьметься ? Ій що? Вона у день побіжить у панські будинки ! Соромь ему!... хиба за те, що я ему оддала свою душу, що вподобала его.... А більшь який же відь мене ему соромь?
У Сохвиі заблищали очн; неподобно гарна була вона теперь. Вона узяла пляшку, сама насипала чарку и випила. — Се вь мене теперь такі думки, бо ажь за серце бере, якь згадаю; а тоді я зраді— ла, що побачила, що ему нічого не сталось, що прийде у-вечері.
Надь вечірь тітка й дядько поіхали у Кобзарі до роднчівь. Зосталась я сама, сижу та усе визираю. Ажь иде вінь. Вискочила я до его , об няла его, та й зомліла на шиі. Сівь вінь, та щось невеселий, понурий.
— Чи знаєшь. Сохвиє, що я робивь сі дні? — А що? — питаю. — Усе у карти гравь; на твоє щастє ось скілько вийгравь — поховай !
Витять вiнь изь кешені два папірчики, обидва новісенькиі, и на обохь неначе веселка намалéвана. Я не хочу брати.
— Бери ! — каже: — коли-бь я був ь проигравь, то-бь узявь твою хутрянку та й заставивь. Витягв вінь у мене зь кишені ключь, одчи нивь мою скриньку, та й поховавь туди гроші. Неначе шуткує та сміється, а я бачу, що щось важке у его на серці.
Питаю его: — Чому се ти такий невеселнй ? — Помовчавь вінь трохи , а далі й каже: — Ой, не казавь би тобі, та треба; нема що робити, ніде правди діти. Іду н.
— Такь що ? — кажу (а серце якь не вискочить), — забери и мене зь собою. — Не можна, — каже, — іду на войну, а тамь жінокь и дівчать не приймають.
Я такь и остовбіла, не можу й слова промовити.
