— 211 — Почавь вінь мене ціловати, а самь плаче такь
-
свататиме. Иди за éго. Парубокь вiнь не плохий, хозяйстливий, не докорнтиме вінь тобі ; буде у
мені; тілько якь побіжу у шинкь, та стебону, то й повеселію. Що мене тесть усовіщавь и бивь; лає було разь-у-разь, зовиці зь мене смі ються, паничемь докоряють , и чоловіку моєму очи дов буть. Тілько вінь, бідолашний, було й не сміється зь мене, убачить, що я плачу: — Годі тобі, — каже, — Сохвив, плакати : горюваннємь старого не вернешть. Понинь. моя голубко, горілку пити ; се на тебе й нудьга зь похмілля насідає. ІІогано
вась и худоба, и діти. Житимешь, якь и люде. Не
тань робити, люде сміються. — А я й не дивлюсь
журись! Сей Остапть, ще якь я изь паничемь не зна
я одна, думаю, у світі безталанна. Такь я его зне
гірко: — Ще не заразь, — каже, — поіду; не ку рись бо, не нудь серця. Якь журитись, випьємо
лучче по чарці. Присиловавь вінь мене ; я винила й очуняла. — Слухай, -— каже вінь, — Сохвив, що я ка
затиму. Знаєшь ти Осташа Пилипенка * Вінь тебе
лась, думавь мене сватати.
На улиці такь було
на его. Заридає було сердега, а н ще й радію : не навиділа, гидко й дивитись на éго. Увь осені вмер
ла тітка. Перебралнсьми на батьківь курінь. Туть
до мене й вязне.
— Ні, — кажу, — не жити мені на сему сві
мені воля настала, ніхто мені не вказь.
Чоловіка
ті, коли ти мене покидаєшь ! Злякавсь вiнь: а вь мене така гадка була,
я й ухомь не вела. Занедужавь вінь, пропасниця
що або завіситись, або нтонитись. Постерігь вінь, що вь мене на думці, бо почавь мене частувати,
и не встає вже, стогне. Ось, думаю, слухатиму, янь ти стогнатимешнь. Одяглась, гроші, які були, узнла, та зь хати. — Куди се ти , Сохвиє ? — о
и самь птьє, якь я й зроду не бачила.
Начаcтува
лись ми такь, що й поснули. У ранці приіхавь дядько ; побудили нась. Паничь покликавь тітку у
сіни, побалакавь щось изь нею; почала й тітка
чи цо приключилась, а далі такь рознемігся , що
звавсь вiнь; — не кидай бо мене самого Якь и дешь, то хочь сестру покличь. — Я не слухаю, та зь хати : — ІІонесе мене чортнка до твого га
мене всовіщати. А дядько мовчить, тілько люльну сма лить. Горілка тимь часомь бреде , та брeде.
спедового батька, щобь лаявсь.
Туть ще й дядина прийшла, Федчиха, а потімь и дядько. Напались на мене, заторопили зовсімь, а туть ще й у голові шумить. — Добре, — кажу, —
Гуляю я на храму, почую у накритки знаемоі, а
ппиду.
аікть вінь на печі замерзь: наче залізний ставь.
Тоді саме у Кобзаряхь храмь бувь, Микола. про чоловіка й гадки нема.
На четвертий день, чи що, прихожу до дому,
Дядина заразь изь хати. А вже нерано, тем
но. Чую — ажь старости озиваються. Паничь вий
Поховала я чоловіка, та зь того часу й живу такть, якь бачите.
— Що-жь изь паничемь сталось ? — поспи
шовь на задвірокь. Увійшли старости, почали своі
речи, далі й присіпались: давай рушники, та й годі. Не знаю вже , якь н тиі рушники подавала; пьяна трохи була. Покликали родичівь, запили мо горичь, порозходились, а паничь усе на задвірку. Побігла я до его, почавь вінь мені дяковати, цілує, пригортає мене: — Ти, — каже, — мою дуппу о слобонила.
Се у Неділю було, а у Середу повінчали нась, бо піпть одьiздивь кудись... До самого дівичь-вечора я зь горілки не вихо
дила, бо паничь усе у нашій хаті сидівь, на часть до
дому навернеться, та й зновь до мене. Дядина та дядько тожь зь нашоі хати не виходили, усе боя лись, щобь я не одкинулась. Думали — аби повін чати, то вже я мушу щасливою бути. Повінчали нась; пішла я по дружкамь. Поди
ТаВТb
Я.
— Приіздивь вінь торiкь изь жінкою. Бачить
я его не бачила, бо зновь кудись поіхавь; грошей мені Степаномь передавь, та я садь заставила була оть-сей, такь викупивь. Сохвия вмовкла. Я задумавсь. — Е 1 годі намь журитись та старе згадуватн; виптьємо паничу! насипайте лишень. Та по чарочці. Та по парочці, Та по стакану, ІЩобь наша душенька стала на стану !
—
заспівала Сохвия, насипаючи сама собі чарку. v
v ч.
ч.
влюсь я на свого молодого : вінь и молодий бувь,
и неначе й гарний, та якь згадаю панича, серце
якь не перерветься; а туть дружки частують. Ажь
теперь соромно — у вечері коровай ділять, а я пе репьянена за столомь сижу, тілько куняю. Се така молода чесна !... Перейшла я жити до тестя. Нудно
Перейшовши широке пасмо горбівъ и гіръ Волинськихъ, виходимо на високо положену пла-
