етеса, я вірші пишу… Два надруковано… Весь вік я живу в цьому місті… А це місто — ви побачите сами — болото. Тут нічого немає, тут тільки жаби. А життя немає. Сьогодні я була на святі… Це ви робили мертві петлі?
— Я, — відповів Сергій, затремтівши. Він почав догадуватись, що ця жінка прийшла йому віддатись. Але він ще не йняв віри і стояв, не ворухнувшись, на порозі.
Поетеса казала далі:
— Це було чудово. Яка сила! Яка краса! Я дивилася, як сновида… А коли я подумала, що то-ж не мертва машина, що душа її — ви, я не знаю, що мені сталося… Я згадала, що весь вік у цьому місці я тільки й мріяла… Розумієте, ви дасте мені надхнення, ви людина майбутнього… Я покохала вас, хоч ще вас не бачила… Я знаю, що ви дасте мені щастя, щастя сильне…
Сергій ступнув до неї.
— Ви покохали мене! — гукнув він; — я вас теж кохаю! За вашу сміливість, за те, що ви — моє перше кохання! Розумієте — перше! Як я вас цілуватиму! Ніколи ще не цілував жінки… Вам мій перший поцілунок, мої перші обійми…
Вся істота його говорила. Непочатий край жаги палав у його мові й кожне слово його горіло. Ця поетеса була йому відтепер найдорожча. Вона одгукнулась на його тугу й самотність, і прийшла сама. Він уже почував її своєю.
Якийсь час вони мовчали.
— Запаліть світло, — сказала поетеса, — нам треба зазнайомитись.
Сергій покірливо черкнув сірника й його бензинова лямпа забуяла. В ту саму мить жінка гукнула й затулила обличчя руками. Сергій од-
