разу зрозумів той зойк — жінка злякалась його. Тай справді він був страшний. Жага розпекла його хінське обличчя, витягнула довгі руки й подвоїла горб на спині. Літун був зігнутий, голова його одхилилась назад, і очі безтямно дивилися. Він простяг руки до жінки.
— Ти злякалась, — зашепотів, — я страшний, я потвора? Але серце моє — яке воно спрагле! В коханні я буду вродливий! Я потвора, бо нікого не кохав. Кохання жорстоке, воно не знає ласки, але творить красу…
Сергій підходив до жінки й торкнувся тремтячою пучкою її плеча. Вона ще щільніше затулилась.
— Ні, ні! — гукала вона; — не треба, не займайте мене!
Вона голосно заплакала й почала сміятись. Сергій зробився сірий і опустив руки.
— Не бійтесь, — прохрипів він; — я не займу вас! Не бійтесь!
Він підійшов до ліжка й упав. Йому було душно, комір різав йому шию, пояс стискував його й чоботи висіли на ногах, як тягарі.
Поетеса потроху заспокоювалася й витирала очі. Врешті вона підвелась і з жалем промовила:
— Вам не треба спускатись на землю…
І вийшла. Рипнули двері.
— Вам не треба спускатись на землю.
Ці слова не затихли. Вони висіли в кімнаті, котились луною по кутках і плигали чорними рядками в білому полум'ї.
— Вам не треба спускатись на землю!
Земля! Це безглуздий чорний шматок, що лине безтямно в просторі. Навіщо? І люди теж чорні, вони теж шматки, і собі метушаться без
